Як пережити фізичні обмеження?

image

Фізичні обмеження — одна з категорій проблем, які сприймаються як "реальні".

Люди, які стикаються з різними обмеженнями через вік або інвалідність, наприклад після ампутації кінцівки, часто бояться, що це позначиться на їхній здатності відчувати щастя.

Інвалідність — це колосальний стрес для людини. Особливо коли все сталося раптово, скажімо, внаслідок дорожньої аварії.

У цей момент людина стикається з фактом втрати: наприклад, через перелом хребта вона більше не зможе ходити.

Звичне життя, усталена картина світу — усе може зламатися й зникнути в одну мить, а натомість з’являються біль, страх і розгубленість.

Процес адаптації до нових життєвих обставин супроводжується різними емоціями й станами, які психологи умовно поділяють на кілька стадій: заперечення, депресія, прийняття тощо.

Дехто може "застрягати" на одному етапі роками, не знаходячи сил перейти до наступного, тоді як інші можуть "пропустити" деякі стадії.

Більше контенту в нашому додатку

Ви бачите лише частину контенту. У додатку ви знайдете безліч інтерактивних статей. А також психологічні тести з відстеженням динаміки стану, щоденник, журнал автоматичних думок та багато іншого!

banner_image

Кожна людина по-різному сприймає свої фізичні обмеження; багато залежить і від підтримки близьких, від тієї допомоги, яку їй нададуть, та від безлічі інших чинників.

Друзі й родичі зазвичай виявляють розуміння й співчуття, вважаючи це природною реакцією. Проте така підтримка може мати й протилежний ефект.

Емоційні страждання часто спричиняють не самі фізичні обмеження, а викривлення мислення.

У такій ситуації співчуття може мати небажаний ефект, посилюючи в постраждалої людини жалість до себе й відчай, а також підкріплюючи переконання, що людина з інвалідністю приречена відчувати менше радості й задоволення від життя, ніж інші.

І навпаки, коли постраждала людина та її близькі вчаться виправляти викривлення у своєму мисленні, вони часто здобувають повніше й радісніше емоційне життя.

Наприклад, Анна — 35-річна мама двох дітей, заміжня, — почала відчувати симптоми депресії приблизно тоді, коли праву ногу її чоловіка паралізувало через травму хребта.

Протягом п’яти років вона намагалася полегшити дедалі сильніший відчай: зверталася до амбулаторного й стаціонарного лікування, приймала антидепресанти та проходила електросудомну терапію — але безрезультатно.

Коли Анна звернулася по допомогу до когнітивно-поведінкового терапевта, вона вже була у важкій депресії й вважала, що її проблеми нерозв’язні.

У сльозах вона розповідала про розчарування, яке відчувала, намагаючись упоратися зі зниженою мобільністю чоловіка: «Щоразу, коли я бачу, що інші пари роблять те, чого ми не можемо, мені стає нестерпно сумно.

Я дивлюся на сім’ї, які разом гуляють, подорожують, катаються на велосипедах, і мені від цього боляче. Нам із Ромою було б неймовірно складно робити щось подібне.

А вони сприймають це як щось цілком природне й звичне, як і ми колись. Так хотілося б робити так само, але ми вже не можемо».

Безумовно, ми не можемо заперечувати, що проблема Анни та Романа цілком реальна, адже вони з чоловіком справді не можуть робити багато з того, що здатна робити більшість із нас.

Те саме можна сказати про літніх людей, а також про сліпих, глухих, людей з ампутованими кінцівками й людей з багатьма іншими фізичними обмеженнями.

Насправді якщо замислитися, у кожного з нас є якісь обмеження. Чи означає це, що всі ми маємо бути глибоко нещасними?

image

У житті є багато речей, що набагато гірші за відсутність рук і ніг. Страх — одна з них. Неможливо жити повним життям, якщо кожне ваше рішення визначається страхом.

Нік Вуйчич

Звісно, викривлення, яке призвело Анну до емоційних страждань і депресії, — це ментальний фільтр.

Вона зациклювалася на тому, що їй недоступно, водночас ігноруючи безліч можливостей для спільних занять із чоловіком. Це пояснює її відчуття порожнечі й безрадісності.

Рішення виявилося напрочуд простим: разом із психологом вони склали список усього, що Анна й Роман могли б робити разом.

Так, замість того щоб зосереджуватися лише на тому, чого вони не могли робити, вони почали бачити можливості для спільного дозвілля. Розгляньмо їхній діалог:

Отже, Анно, чим ви з чоловіком займаєтеся або могли б займатися разом?
man
man
Ну, ми й досі цінуємо товариство одне одного. Ходимо разом вечеряти, підтримуємо й підбадьорюємо одне одного.
Чудово. А що ще?
man
man
Ми інколи катаємося містом на машині або можемо поїхати за місто, граємо в настільні ігри, дивимося фільми, читаємо й обговорюємо книжки, кличемо друзів у гості та разом готуємо обід.
Бачите, менш ніж за хвилину ви вже назвали п’ять речей, які можете робити разом. Припустімо, я дав вам завдання до наступної сесії — продовжити список. Як думаєте, скільки пунктів у вас вийде додати?
man
man
Думаю, дуже багато. Мабуть, я могла б придумати те, чим ми раніше ніколи не займалися. Можливо, щось незвичне — наприклад, стрибок із парашутом.
Так, звісно. Можливо, ви могли б додати більше екстремальних занять. Майте на увазі: ви з чоловіком могли б разом робити багато з того, від чого відмовилися, одразу вирішивши, що це неможливо.
man
Наприклад, ви сказали, що не можете поїхати на море й спокійно ходити на пляж, і згадали, як сильно хотіли б поплавати. А може, вам усе-таки спланувати поїздку й обрати більш усамітнене місце, щоб не почуватися незручно?
man
Якби я був на пляжі й побачив вас із Романом, його фізична інвалідність мене б анітрохи не збентежила. Що ви про це думаєте?
man
man
Я здивована, але тепер ця думка вже не здається такою неможливою. Мені навіть здається, що це цілком реально, і я відчуваю приплив сил та натхнення від цих думок.

Дехто може не вірити, що таку складну проблему можна розв’язати або що депресія, подібна до тієї, яку переживала Анна, може зникнути після роботи з думками й переконаннями.

Та все ж наприкінці терапії Анна відзначила повне зникнення негативних емоцій і сказала, що почувається краще, ніж упродовж останніх кількох років.

Щоб підтримувати прогрес, їй, звісно, доведеться й далі наполегливо працювати над собою: відстежувати думки, змінювати мисленнєві звички. Але вона готова й хоче — а це найважливіше в роботі з депресією.

Важливо розуміти, що ми не знецінюємо фізичні обмеження — у жодному разі. Але ми розуміємо самі й хочемо, щоб розуміли й ви: наскільки важливо в цих складних обставинах вчитися фокусуватися на тому, що ви здатні робити, замість того щоб зосереджуватися на речах, яких ви не можете робити.

Наприклад, уявіть, що ви дуже хочете полетіти на Місяць.

Якби ви весь час думали про те, що ймовірність полетіти на Місяць украй мала, адже ви щонайменше не астронавт, у вас недостатньо добре здоров’я для цього, недостатньо грошей, ви вже не такі молоді, то, найімовірніше, це дуже сильно вас би розчаровувало.

Але є багато інших речей, які ви можете робити, і якщо зосередитися на них, ви почуватиметеся щасливішими.

Читайтеінші статті