Кожен із нас рано чи пізно стикається з втратою близької людини. Смерть — важке випробування, яке накриває болем і тягарем, наче потужна хвиля.
Сльози, смуток і глибокі переживання — природна реакція на втрату. Ці почуття допомагають нам прожити горе й знову знаходити сили жити далі.
Іноді скорбота затягується й може супроводжувати людину роками. А інколи горе стрімко переростає в глибоку депресію.
Розгляньмо історію Анастасії, 29-річної дівчини, яка зіткнулася з тяжкою депресією після самогубства молодшого брата. Вона звернулася до психотерапевта через кілька місяців після трагедії.
Особливо болісним чинником було її переконання, що вона несе відповідальність за його смерть.
Нас можуть покинути ті, кого ми любимо, але вони ніколи не підуть далеко, доки ми пам’ятаємо їх.
Конфуцій
Настя відчувала, ніби опинилася віч-на-віч із нерозв’язною та лячною реальністю. Їй здавалося, що вона «заслужила» страждання, і вона навіть мала суїцидальні думки.
Більше контенту в нашому додатку
Ви бачите лише частину контенту. У додатку ви знайдете безліч інтерактивних статей. А також психологічні тести з відстеженням динаміки стану, щоденник, журнал автоматичних думок та багато іншого!
Почуття провини — частий і важкий супутник тих, хто втратив близьких, особливо якщо людина пішла з життя з власної волі.
Багато хто ставить собі запитання: «Чому я не зупинив/-ла цього? Чому не помітив/-ла вчасно?»
Навіть досвідчені фахівці можуть стикатися з такими думками, якщо їхній клієнт вчиняє самогубство: «Це справді моя вина. Я мав/-ла сказати щось інше, запитати інакше, бути уважнішим/-ою. Я мав/-ла запобігти цьому. Я винен/-на!»
Самообвинувачення Анастасії з’явилися ще до трагедії. Вона часто думала, що її життя склалося вдаліше, ніж у брата, і намагалася допомагати йому емоційно та фінансово під час його тривалої боротьби з депресією.
Вона підтримувала його в рішенні звернутися до психолога, допомагала оплачувати терапію й навіть орендувала йому житло поруч, щоб бути поряд і завжди прийти на допомогу.
Настя була впевнена, що саме вона винна в його смерті, адже «мала зробити ще більше».
Її переживання були глибокими й щирими — вона відчувала цей біль постійно.
На перших сеансах терапії вона говорила про причини свого самообвинувачення та думки про смерть: «Я відповідала за його життя. Мені здається, що моя неспроможність допомогти призвела до трагедії. Я мала побачити його стан і врятувати його.»
Вона вірила, що її муки виправдані й що вона зобов’язана нести покарання.
З боку може бути видно, що такі думки ірраціональні й лише завдають шкоди.
Основне когнітивне викривлення, якого вона припускалася, — персоналізація. У ході терапії Анастасія дійшла важливих висновків:
Усі аргументи вказували на одне: брати на себе відповідальність за його вчинок було важкою й несправедливою помилкою.
Її відповідальність — лише за власне життя та своє благополуччя.
З часом вона зрозуміла: її страждання виникали не тому, що вона «підвела брата», а тому, що дозволила провині поглинути себе й дала депресії зруйнувати її життя.
Підтримувальним кроком стало відпустити почуття провини, поступово відновлюватися й учитися знову жити радісним і наповненим життям.
Так виглядає справжня турбота про себе. Після терапії стан Анастасії значно поліпшився, і вона змогла подолати депресію. Вона пояснила це глибокими змінами у ставленні до себе та свого внутрішнього світу.

