«Я — молодець»? Чому я постійно чекаю на похвалу?

image

Усім приємно отримувати схвалення. Ми нерідко шукаємо підтвердження своєї значущості в поглядах і оцінках інших — це природно для соціальних істот.

Проблема починається тоді, коли потреба у схваленні перетворюється на залежність і починає сковувати наше життя.

Можливо, ви ловили себе на думках: «Якщо він мене не похвалив, зі мною щось не так» або «Якщо мене не схвалюють — це жахливо».

Такі переконання перетворюють емоції на гойдалку: хвалять — ви на підйомі, критикують — настрій падає.

Переконання, що стоять за цими думками, логічно хиткі. Наприклад, можна вважати, що чиясь похвала або комплімент автоматично доводять, що ви хороша людина, розумна або здібна.

image

Якщо ви добре думаєте про себе, навіщо вам потрібно, щоб ще хтось добре думав про вас?

Михайло Литвак

Але насправді на ваші почуття найбільше впливають ваші власні переконання.

Компліменти не покращать настрій, якщо ви не вірите в їхню щирість. Настрій змінюється тоді, коли ви внутрішньо погоджуєтеся з тим, що гідні похвали.

Більше контенту в нашому додатку

Ви бачите лише частину контенту. У додатку ви знайдете безліч інтерактивних статей. А також психологічні тести з відстеженням динаміки стану, щоденник, журнал автоматичних думок та багато іншого!

banner_image

Багатьом знайома ситуація: похвала звучить ввічливо, але непереконливо — і ви її не приймаєте.

Чи отримали ви задоволення від такої «похвали»? Найімовірніше, ні. Бо перед тим, як настрій покращиться, ви мимоволі перевіряєте зовнішню оцінку на справжність — а це вже акт самосхвалення.

Наприклад, схвальний відгук від керівника ви сприймаєте як вагому похвалу й відчуваєте піднесення. А слова підтримки від мами, далекої від вашої сфери, можуть не дати такого ж ефекту.

Так стається тому, що ви сумніваєтеся в правдивості цих слів. Звідси висновок: саме власні переконання про себе визначають, як ви почуваєтеся.

Інші можуть говорити про вас будь-що — добре чи погане, — але ваші емоції залежать від того, що ви думаєте самі.

Плата за залежність від похвали — надчутливість до чужої думки.

Як і людина із залежністю, яка лишається без «дози», ви гостро переживаєте відсутність схвалення й прагнете постійно його поповнювати.

Якщо значуща для вас людина висловлює незгоду, це болить. З’являється спокуса жертвувати власними інтересами зі страху бути відкинутими.

Показовий парадокс: у деяких відомих злочинців — наприклад, у Чарльза Менсона — були прихильники, які вважали його «месією», попри його злочини.

Якщо навіть така людина не була повністю позбавлена схвалення, то що такого жахливого зробили ви, щоб вас відкинули б усі? Чи робить чиєсь схвалення його гідною особистістю? Чи не прирівнюєте ви схвалення до цінності?

Отримувати схвалення приємно й природно: важливо відчувати, що ви робите щось правильно й що вашу працю цінують.

Так само відмова або критика неприємні — це нормальна реакція.

Небезпека в іншому: коли ви вірите, що схвалення й несхвалення об’єктивно відображають вашу особисту цінність.

Ви самі критикуєте інших? Дозволяєте собі не погодитися з чиєюсь думкою? Найімовірніше, так. І водночас ви не робите категоричного висновку про людину — ви просто бачите інакше.

Часто нас засмучують учинки або слова, а не «вся особистість» цілком — це важлива відмінність.

У близьких можуть бути недоліки, але це не робить їх «нікчемними».

Якщо ваше несхвалення не позбавляє людину цінності, чому ви дозволяєте чужій думці повністю знецінювати себе?

Коли ви тривожитеся, що комусь не подобаєтеся, ви переоцінюєте компетентність іншого й ніби відмовляєтеся від права на власне судження.

Так, хтось може вказати на ваші слабкі сторони — у цьому є користь, так ми вчимося. Ніхто не досконалий, і людям дозволено давати зворотний зв’язок.

Причини залежності від схвалення різні: булінг у школі, тиск сімейних очікувань, переконання «похвала — добре, її відсутність — провина», болісний досвід стосунків.

Часто витоки — у сімейних моделях: діти вірять дорослим і нерідко засвоюють звичку знецінювати себе.

Ви виросли, але зовнішнє схвалення й далі може «підміняти» внутрішню опору.

Це не ваша вина, що в дитинстві ви засвоїли такі сценарії; звинувачувати себе за це безглуздо.

Але тепер ваша доросла відповідальність — перевірити реалістичність переконань і зробити кроки для їх зміни.

Далі — конкретні практики, які допоможуть застосувати ці ідеї та сформувати стійку самооцінку й самоповагу.

Читайтеінші статті